Лікарі завжди були янголами, які захищають наші життя. Проте під час війни це той тил, ті герої, які боронять нашу державу так само, як і військові на фронті. Тільки в них свій фронт – медичний.
З першого дня війни у Чернігівській обласній лікарні медики півтора місяці без відпочинку рятували поранених. Увесь цей час медичні працівники, які не покинули місто, героїчно боролися за життя кожного пораненого, який потрапляв до них. Вони жили в лікарні, працювали без світла, електрики, води і тепла, під постійними обстрілами і бомбардуваннями, бо були майже на передовій. Вони героїчно рятували життя як військовослужбовцям, так і цивільним жителям міста.
«О 5.15 мені зателефонували і повідомили, що почалися бойові дії, – пригадує ранок 24 лютого генеральний директор Чернігівської обласної лікарні Андрій Жиденко. – І вже о 6.00 я і мої заступники зібралися в лікарні та відпрацювали алгоритм дій. Те, що повинні насамперед зробити, щоб мати змогу в повному обсязі забезпечити надання допомоги постраждалим. Ми до цього готувалися, відповідно до розпорядчих документів у військовий час ми ставали військовим госпіталем, тобто по суті ми були готові приймати поранених у військовий час. По факту колектив показав себе в цей важкий період з найкращого боку. О 9.00, провівши нараду з завідувачами відділень, я підписав наказ про те, що наша обласна лікарня переходить в режим роботи військового госпіталю і вже о 9.15-9.20 до нас доставили першого пораненого військовослужбовця. Це був прикордонник, їх атакували першими».
Керівництво лікарні і самі медики робили все від них залежне і навіть більше, але труднощів вистачало, бо важко бути готовим до того, чого ніколи не переживав.
«У повному обсязі до війни готовими бути важко, – говорить Андрій Жиденко. – Так, у нас був запас медикаментів, у нас був запас продуктів харчування, і ми з нашими постачальниками спрацювали максимально в перші два-три дні війни, максимально завезли продуктів. Ми максимально спрацювали по тих договорах, що вже були підписані по медикаментах та витратних матеріалах – що нам могли доставити, доставили відразу. Наші лікарі цілодобово чергували у приймальному відділенні. У нас не було розподілу між лікарями хірургічного чи терапевтичного профілю, були сформовані бригади, які працювали по три години, і жодних затримок у наданні медичної допомоги постраждалим не було. Я дуже вдячний усьому своєму лікарському колективу, особливо молодим лікарям, середньому та молодшому медичному персоналу, які себе зарекомендували з найкращого боку в такий нелегкий час».
Колектив працював як годинник
Попри весь жах війни, попри постійні обстріли і неймовірну кількість постраждалих, які прибували до лікарні щоденно, медичний колектив лікарні справився на всі 100%.
«Наші лікарі відпрацювали такий алгоритм, що в приймальному відділенні поранений, будь то військовий чи цивільний (бо у нашій лікарні було багато і цивільних людей), не затримувався ні на хвилину, – розповідає Андрій Михайлович. – Він відразу потрапляв або в операційну, або у профільне відділення. Був час, що в нас одночасно працювали всі 12 операційних, а в кожній операційній – по два хірургічні столи. Тобто 24 операції одночасно. Були період, коли нам за годину доставляли до півсотні поранених, тому ми вимушені були працювати саме в такому режимі. Частенько були такі випадки, коли за одним операційним столом доводилося працювати декільком бригадам, тобто троє-четверо хірургів різного профілю. Адже були множинні поранення, де час ішов на хвилини, і треба було за максимально короткий термін надати відповідну медичну допомогу».
Оперували з ліхтариками
Найбільш важкий період роботи лікарні і його персоналу припав на той час, коли не було світла, тепла і води. Хірургам доводилося проводити складні операції з налобними ліхтариками і ліхтариками на мобільних телефонах.
«Ми вимушені були в перші дні війни працювати і при свічках, і з ліхтариками. І я повинен відзначити своїх лікарів, які в таких умовах робили нелегкі операції і рятували людей, – згадує Андрій Михайлович. – У нашій лікарні, звичайно, були дизельні генератори, але їхня потужність була розрахована на аварійні випадки, а таких умов вони не витримували. Я дуже дякую підприємствам міста, які відгукнулися і надали нам гуманітарну допомогу. Особлива дяка компанії «Метро», від якої привезли сучасні генератори на 50 кВт, а Чернігівський науково-дослідний експертно- криміналістичний центр передав нам генератор на 40 кВт. От тоді ми змогли забезпечити освітленням і операційні, і перев’язувальні, що значно покращило роботу і умови надання медичної допомоги».
Хворих носили на руках
Лікарі пригадують, що перші п’ять днів було важко, бо як тільки лунала повітряна тривога, хворих спускали в підвал. Та згодом і пацієнти, і лікарі почали відмовлятися від цього. Адже спускатися було важко, бо ліфти не працювали і все це робилося вручну. Дуже важких хворих у підвал не спустиш, а повітряні атаки були так часто, що просто не встигали. Тому ми використовували принцип двох стін і при повітряній тривозі розміщали їх у коридорах.
«Я вражений роботою своїх співробітників і все життя їм буду вдячний, – говорить Андрій Михайлович, і на його очах з’являються сльози. – Коли маленькі, молоденькі дівчатка носили на собі хлопців по 100 кілограмів без рук, без ніг на другий-третій поверх, то це, як то кажуть, дорогого варте. Я вірив у свій колектив, я знав, що ми зможемо справитися, але щоб так віддано працювати і так злагоджено... Знаєте, мене вразила молодь, яким по 28-30 років. Вони – ровесники нашої Незалежної України, і це достойне покоління українців».
Гріли воду і готували на польовій кухні
Майже весь час, поки під Черніговом йшли запеклі бої, медпрацівники готували їжу на польовій кухні, там же для усіх потреб хворих гріли воду, яку привозив Чернігівводоканал.
«Харчування налагодили досить швидко. Завдяки друзям я знайшов дві польові кухні, – говорить лікар. – І ми були незалежні від світла. У нас було до трьохсот постраждалих, плюс 350 співробітників, і ще у підвалах нашої лікарні жили люди з сусідніх будинків. Як ми могли їх не пустити, коли в нас тут були постійні обстріли? У нас же військова частина недалеко, і окупанти сюди лупили регулярно.
Також у нас не було централізованого водопостачання, але Чернігівводоканал регулярно підвозив воду, незалежно від того, йде обстріл чи ні. Ще на початку бойових дій готель «Україна» віддав нам усі свої комплекти постільної білизни. Нам її вистачало, але прати моїм дівчатам доводилося вручну, коли в теплій, а, бувало, й у холодній воді. У нас було дві польові кухні, та з часом одну з них стали використовувати лише на підігрів води для прання та для гігієнічних потреб хворих. Прали і санітарки, і медсестри. У нас не було особливого розподілу. Якщо треба працювати, то треба. І лікарі підлогу мили, і нічого. Задля якнайшвидшого розвантаження гуманітарної допомоги під гул, свист снарядів, «градів» її розвантажували без винятку всі».
Капітан із корабля йде останнім
Коли почалася війна, майже увесь колектив Чернігівської обласної лікарні лишився на своїх робочих місцях. Та були й ті, хто на роботу не виходив, з різних причин: хтось не міг доїхати, бо були підірвані мости, чи опинився на тимчасово окупованій території, а хтось просто поїхав з міста, рятуючи своє життя і життя рідних. Сам же Андрій Жиденко – з першого дня в лікарні разом із колективом, ні на день не відлучався від них.
«Я повинен був бути з колективом. Це мій обов’язок, як я міг їх лишити? Це була б зрада! – говорить пан Андрій. – Я відразу їм сказав: що б не трапилося, але я з лікарні піду останнім. Так, у нас були лікарі, які виїхали, були ті, хто не міг потрапити на роботу. Ситуації є різні. Я розумію, що в кожного є сім’я і діти, але… Коли ми вчилися в медінституті, коли отримували дипломи і починали працювати, то всі ставали на військовий облік. Всі отримали звання офіцерів. Тобто всі лікарі – військовозобов’язані. І я відверто скажу, що розумію, коли лікар-чоловік відвіз сім’ю і повернувся. Я ще можу зрозуміти, коли лікар-жінка, і в неї декілька дітей, і вона поїхала. Коли людина доводила до мого відома, що вона їде, то добре, але були й такі співробітники, які поїхали і нічого не повідомили. Наприклад, завідувач відділення, старша медсестра, лікар – а я дізнаюсь про це лише через два-три дні. Як може людина, не попередивши керівника, поїхати? Адже в чому була проблема: ми формували бригади, і сьогодні людина була на роботі – ми на неї на завтра розраховуємо, а її вже немає. А треба забезпечити надання медичної допомоги. Це дуже мене вражало. Якщо ти вирішив їхати, то май мужність сказати керівнику, адже ми не можемо зрозуміти, ти працюватимеш чи ні, чи живий ти, чи ні. Я розумію кожного, але війна є війна. І у нас, медиків, є певні зобов’язання в цей час, так само, як у військових. По правді, держава могла б заборонити виїзд за кордон медиків, які є військовозобов’язаними, але вона на це не пішла.
Я не розумію, як ті лікарі повернуться назад працювати і будуть дивитися в очі тим 350 своїм колегам, які лишилися тут, які жили ввесь час в лікарні, які готували собі на польовій кухні! Та все ж таки вважаю неправильним звільняти всіх, хто поїхав під час війни. Адже війна є війна, і для багатьох це був стрес. Одна справа – говорити про війну, і зовсім інша – жити під час війни. Тому зараз я особисто і адміністрація не вимагаємо жорстко звільняти тих, кого не було в лікарні під час бойових дій. Адже багато хто перебував в окупації, були підірвані мости, доїхати не було змоги. Я не розумію тих колег, які не з’явилися до сих пір. От до них в мене питання виникають».
Лікарня й надалі готова до будь-яких подій
«Війна не закінчилася, і спрогнозувати, що буде завтра, а тим більше через тиждень, дуже важко, – говорить Андрій Михайлович. – Тому зараз ми теж готуємось до будь-якого повороту подій. За підтримки обласної військової адміністрації, обласної ради, завдяки спонсорам та волонтерам, налагоджено електрозабезпечення медичного закладу в надзвичайних ситуаціях. Вирішуємо питання автономності у забезпеченні технічною водою за потреби. Зараз лікарня увійшла в звичайний довоєнний режим. Почали працювати поліклінічне та стаціонарні відділення. Робимо переформатування закладу, бо Чернігівська обласна лікарня внаслідок військових дій втратила два корпуси (приміщення кардіологічного диспансеру та діагностичного центру). Одним словом, забезпечуємо якісну медичну допомогу жителям області».
Війна змінила всіх
На питання, як на нього вплинула війна, Андрій Михайлович відповідає так: повністю змінила світогляд.
«Змінилося ставлення до людей, навіть до деяких моїх друзів. Війна показала, хто на що здатний, – говорить лікар. – Знаєте, коли йде артобстріл або над тобою літають ракети чи винищувачі, дзвонити мені і питати, як справи… Ця війна поміняла мій світогляд і ставлення до людей. І я пишаюсь своїм колективом і нашими людьми, військовими і волонтерами. Ми, українці, схожі на бджіл: кожна щось робить окремо, поки нас не чіпають. Та коли на бджіл наступають, тоді вони мобілізуються, стають єдиним цілим та боронять свій вулик. І ми вистояли, і вистоїмо. Україна в цьому плані унікальна. Ми показали всій Європі та світу, що таке народ, що таке нація, що означає захищати свою Батьківщину».
Марія Пучинець
